У кожної людини є моменти в житті, які неможливо забути, неможливо повторити і які назавжди залишаються у серці...
   Один із таких моментів трапився зі мною приблизно два роки тому.
   Як кажуть, "коли я була ще дівкою", був у мене кавалєр у селі... ну не зовсім у селі, так... у маленькому містечку в Тернопільскій області де я народилася і росла до п'яти років та проводила кожне літо... веселі часи були... шкода що минули... Але зараз не про це і не про нього. Повертаючитсь черговий раз посеред ночі з гульок до дому, мене чекав дуже дивний та, водночас, дуже милий подаруночок. У мене на ліжку лежала маленька сіренька мишка, дбайливо замурдована дідусевим котиком Ваською та готова до вживання. Сам же рижий "ЗАЛИЦЯЛЬНИК" лежав на кріслі і тишком-нишком спостерігав за моєю реакцією... Мені нічого не залишалося як погладити котика та почесати його за вушком і непомітно викинути екзотичний презент на двір...
  Саме цікаве у цій історії те, що вона трапилася в ніч на восьме березня. Напевно тваринка також відчуває потребу приєднатися до чудової традиції вітати чарівну половину людства з прекрасним святом весни...
   А ось і це РИЖЕ ЧУДО!!!!!














Васюня, я тебе люблю!!!!!!!

Їхала до Франика бабка з тортом (велика пачка) і два пацика до Тернополя  з маленьким тортиком. Ну от, вночі в Тернополі хлопці вийшли і прихопили бабкин великий торт, але ще певно були не зовсім кончені і аби совість не дуже мучила залишили бабусі маленького торта. Зранку бабка, щойно пролупивши очі почала голосити: "От падлюки, а бодай вам,  скотам позаливало!" і тд. і пт. заспокоювали її всім вагоном, в вона не затихає і голосить ще дужче:  "Та ви не розумієте, я м го хтіла поховати на рідній землі, то ж мій милий котик... вмер бідолаха від старості, кицюня моя мила..." старенька дуже любила свого домашнього улюбленця і везла поховати його на рідній землі, домовиною для нього стала пачка з-під торта...